Криза освіти посідає вагоме місце в ряду кризових проблем, на які вказано, зокрема, в ювілейній доповіді Римського клубу (квітень 2018 р.). Головний висновок з цієї доповіді звучить так: «Старий світ приречений, Новий світ невідворотній». В статті робиться спроба знайти логіку, в якій можна зрозуміти суть цього переходу від «приреченого» до «невідворотного» світу (Нової епохи), зокрема, і в площині освітніх трансформацій. Методологічний вибір пошуку відповіді на це питання лежить у площині системного, нелінійного і міждисциплінарного погляду на соціальну і культурну динаміку, що дозволяє припустити: існує певний метапараметр, який зумовлює фазові (кризові) переходи у цих процесах. В якості такого параметру в роботі запропоновано розглянути ті типові базові переживання світу, що відповідають основним культурним епохам західного культурного ареалу (Традиція, Модерн, Постмодерн). Квінтесенцію його можна описати в термінах переживання людиною відносин «Я – Світ». Обґрунтовано, що в таких концептуальних рамках від Нової епохи логічно чекати домінування парадоксального індивідуалістично-холістичного переживання Світу: «Я» гостро усвідомлює себе як індивідуальність, але в той же час переживає свою єдність зі Світом, «Я» належить Світові і творить його одночасно.
На підтвердження вірогідності такого прогнозу вказуються наявні точки росту такого світосприйняття, що мають місце саме в наших соціокультурних реаліях – волонтерський рух, плей-бек театр, експериментальні школи (жива школа, гра), Інтернет як паралельна соціальна реальність і самоорганізаційні спільноти, що там утворюються. Наголошується на ціннісній неоднозначності таких культурних трансформацій. Підкреслюється важливість відстежувати їх не на формально-інституційному рівні, а на рівні соціальної самоорганізації, стилів життя, трансформації повсякденних практик, зокре-ма і повсякденних практик в освітньому полі.
Кризис образования занимает весомое место в ряде кризисных проблем, на которые указано, в частности, в юбилейном докладе Римского клуба (апрель 2018 г.). Главный вывод из этого доклада звучит так: «Старый мир обречен, Новый мир неизбежен». В статье делается попытка отыскать ло-гику, в которой можно понять суть этого перехода от «обреченного» к «неизбежному» Миру (Новой культурной эпохе), в частности и в плоскости образовательных трансформаций.
Методологический выбор поиска ответа на этот вопрос лежит в плоскости системного, нелинейного и междисциплинарного взгляда на соци-альную и культурную динамику, что позволяет предположить: существует определенный метапараметр, который задает суть фазовых (кризисных) переходов в этих процессах. В качестве такого параметра в работе предложено рассмотреть те типичные базовые переживания мира, которые отвечают основным культурным эпохам западного культурного ареала (Традиция, Модерн, Постмодерн). Квинтэссенцию его можно описать в терминах переживания человеком отношений «Я – Мир». Обосновано, что в таких концептуальных рамках от Новой эпохи логично ждать доминирования парадоксального индивидуалистически-холистического переживания Мира: Я остро осознает себя как индивидуальность, но в то же время переживает свое единство с Миром, Я принадлежит Миру и творит его одновременно. В подтверждение достоверности такого прогноза указываются имеющиеся точки роста такого мировосприятия, которые имеют место именно в наших социокультурных реалиях – волонтерское движение, плей-бек театр, экспериментальные школы (живая школа, игра), Интернет как параллельная социальная реальность и самоорганизационные сообщества, которые там возникают. Подчеркивается ценностная неоднозначность таких культурных трансформаций и необходимость отслеживать их не на формально-институциональном уровне, а на уровне социальной самоорганизации, стилей жизни, трансформации повседневных практик, в частности повседневных практик в образовательном поле.
The crisis of education occupies a significant place in a number of crisis problems, which are particular indicated, in the jubilee report of the Club of Rome (April 2018). The main conclusion from this report is: «The old world is doomed, the New World is inevitable.» The article makes an attempt to find a logic in which one can understand the essence of this transition from the «doomed» to the « inevitable « world (the New Cultural Era), in particular, in the plane of educational transformations. The methodological choice of finding the answer to this question lies in the plane of a systemic, non-linear and interdisciplinary view of social and cultural dynamics, which suggests that there is a certain meta-parameter that sets the essence of the phase (crisis) transitions in these processes. As such a parameter, it is suggested to consider those typical basic experiences of the world that correspond to the main cultural epochs of the Western cultural range (Tradition, Modernity, Postmodern). Quintessence of it can be described in terms of a person’s experience of the relationship «I am – the World». It is justified that in such conceptual frameworks it is logical to expect from the New Era the domination of the paradoxical individualistic-holistic experience of the World: I acutely realize myself as an individuality, but at the same time it experiences its unity with the World, I belong to the World and create it simultaneously. In support of the reliability of such a forecast, the available points of growth of such a perception of the world are indicated, which take place in our sociocultural realities – the volunteer movement, play-back theater, experimental schools (live school, game), the Internet as a parallel social reality and self-organizing communities that arise there . It emphasizes the value ambiguity of such cultural transformations and the need to track them not at the formal and institutional level but at the level of social self-organization, life styles, the transformation of everyday practices, in particular, everyday practices in the educational field.
