Previous narrative researches have never focused on witnesses as the primary tellers of events in
courtroom, but rather on lawyers. It stipulated the need to foreground the role of the witnesses who have firsthand
knowledge of these events. To that end, this paper explores forensic testimonies from a new perspective
and suggests to consider this type of institutional discourse as a separate kind of the narrative genre.
In order to classify forensic testimonies as a genre of narrative discourse it was essential to provide a
systematic review of contemporary literature related to the problem of genre definition with the aim of
determining relevant criteria for assigning discourses specific generic affiliation. These criteria include: the
institutional roles of the participants in courtroom context, the pragmatic goals of the lawyers and the
witnesses in co-construction of the story within the testimony, as well as the constraining nature of courtroom
context. Further the results of theoretical analysis of genre definition were mapped on major narrative
dimensions (tellership, tellability, linearity, embeddedness and moral stance) in institutional context of
courtroom hearings.
The findings of this research showed that witness narratives in testimonies are fragmented,
characterized by nonlinear chronology and nonlinear causal logic of events presentation; even though the
witnesses are restricted in what and how they tell, the stories they tell are highly relevant for the fact detection
in court; testimonies are of dialogical nature, with the lawyers inevitably becoming co-tellers of the witness
story; testimonies are embedded into power-asymmetrical ‘question-answer’ pattern of examination; the
identity of the witness (and their credibility) is constructed and deconstructed throughout the testimony.
Попередні лінгвістичні розвідки наративів ніколи не зосереджувалися на свідках як основних
оповідачах про певні події в судовій залі, а тільки на ролі адвокатів в судовому процесі. Це заклало
підвалини для висунення у нашому дослідженні на передній план саме свідка як головного оповідача
історії про певні події. У статті розглядаються судові свідчення з нової точки зору і автор пропонує
закріпити за цим типом інституційного дискурсу окрему жанрову приналежність – процесуальне
свідчення.
Для того щоб класифікувати судові свідчення як жанр наративного дискурсу, необхідно було
провести систематичний огляд сучасної літератури, пов'язаної з проблемою визначення жанрів, з метою окреслення відповідних критеріїв для визначення жанрової приналежності певних дискурсів.
Цими критеріями є: інституційні ролі учасників комунікації в контексті судового засідання,
прагматичні цілі юристів та свідка в спільній діалогічній побудові історії про події в рамках свідчення,
а також дискурсивно обмежуючий характер контексту судового засідання. Результати
теоретичного аналізу даних критеріїв жанрової приналежності були інтегровані з аналізом основних
наративних категорій в контексті інституційного дискурсу судових засідань.
Основні результати цього дослідження показали, що наративи судових свідчень є
фрагментованими, характеризуються нелінійною хронологією й нелінійністю причинно-наслідкової
логіки викладу; незважаючи на те, що свідки інституційно обмежені в тому, що і як розповідати, їхні
наративи мають велике значення для встановлення фактів в суді; судові свідчення мають діалогічний
характер, і адвокати виступають співоповідачами свідчень про певні події; наративні свідчення
вбудовані в асиметричну діалогічну модель питання-відповідь; ідентичність свідків (і достовірність їх
свідчень) конструюється і деконструюється протягом свідчень як при прямому, так і при
перехресному допиті.
