The article is dedicated to the philosophical consideration of higher education and its development strategies under the situation of complexity and the need to enable a sustainable future. It is argued that the situation in question is characterized by the uselessness of any ready-made solutions and even pre-available knowledge and methodology. In the very field of professional activities, the competence of a specialist relies not so on vocational skills as on one’s critical thinking and creative abilities. It is concluded then that answering the calls of today’s global crisis requires higher education to face the transformation of its system of goals and values in order to enable the achievement of not just purely professional development of a graduate, but that of overall cultural background, the development of one’s personality. That still corresponds with the classical notion of the mission of university, but not with the linear methodology of the Modernity age aimed at standardization and unification that features mostly excessively mechanistic approach to the educational process, while accentuating applied professional competencies and neglecting the profound core, the ideal of the all-around developed human person. The author argues that such a task could be realized basing on the methodology peculiar to the post-non-classical type of scientific rationality that is oriented on human personality and his or her values. That feature could be called human-dimensionality: the appeal towards unique personalities of each student, as opposed to standardization, and with not only one’s mind and reason taken into account in higher education, but one’s will and emotions as well. The closeness between values of higher education and the ethos of science is demonstrated, with the growing numbers of students violating the norms of academic integrity serving as an example of a disastrous effect of the lack of general culture for professional activities. The role of philosophy and humanities in higher education is said to be rehabilitated and renovated.
Статья посвящена философскому рассмотрению высшего образования и стратегий его развития в условиях сложности и необходимости обеспечения устойчивого будущего. Утверждается, что данная ситуация характеризуется бесполезностью любых готовых решений и даже заранее доступных знаний и методологий. В области собственно профессиональной деятельности компетентность специалиста определяется не столько профессиональными навыками, сколько наличием критического мышления и творческих способностей. Отсюда делается вывод о том, что
для ответа на вызовы сегодняшнего глобального кризиса необходимо, чтобы высшее образование прошло через трансформацию своей системы целей и ценностей с целью обеспечить достижение не только чисто профессионального развития выпускника, но и общекультурных основ развития
личности. Такая постановка вопроса вполне соответствует классическому пониманию миссии университета, однако не линейной методологии эпохи Модерна, которая нацелена на стандартизацию и унификацию и характеризуется в целом чрезмерно механистическим подходом к образовательному
процессу, акцентируя прикладные профессиональные компетенции и пренебрегая глубинным ядром, идеалом всесторонне развитой человеческой личности. Автор утверждает, что подобная задача может быть реализована
на основе методологии, присущей постнеклассическому типу научной рациональности, ориентированной на личность человека и её ценности. Эту особенность можно назвать человекомерностью: обращение к уникальным
личностным качествам каждого студента, в противоположность стандартизации, когда высшее образование апеллирует не только к разуму и рассудку, но и к воле, и к высшим человеческим чувствам. Демонстрируется
близость между ценностями высшего образования и этосом науки на материале нарушения всё большим числом студентов норм академической добропорядочности, что служит примером катастрофического эффекта отсутствия общей культуры для профессиональной деятельности. Утверждается, что роль философии и гуманитарных наук в высшем образовании должна быть реабилитирована и обновлена.
Статтю присвячено філософському розгляду вищої освіти і стратегій її розвитку в умовах складності та необхідності забезпечення сталого майбутнього. Стверджується, що дана ситуація характеризується непрацездатністю будь-яких готових рішень і навіть заздалегідь доступних знань і методологій. В царині суто професійної діяльності компетентність спеціаліста визначається не стільки професійними навичками, скільки наявністю критичного мислення і творчих здібностей. Звідси робиться висновок про те, що для відповіді на виклики сьогоденної глобальної кризи необхідно, аби вища освіта пройшла через трансформацію своєї системи цілей і цінностей з метою забезпечити досягнення не тільки суто професійного розвитку випускника, але й загальнокультурних засад розвитку особистості. Така постановка питання цілком відповідає класичному розумінню місії університету, проте не лінійній методології доби Модерну, яка націлена на стандартизацію та уніфікацію і характеризується в цілому надмірно механістичним підходом до освітнього процесу, акцентуючи прикладні професійні компетенції та нехтуючи глибинним ядром, ідеалом всебічно розвиненої людської особистості. Автор стверджує, що подібне завдання може бути реалізоване на ґрунті методології, притаманної постнекласичному типу
наукової раціональності, орієнтованої на особистість людини і її цінності. Цю особливість можна назвати людиномірністю: звернення до унікальних особистісних якостей кожного студента, на противагу стандартизації, коли вища освіта апелює не лише до розуму і розсудку, а й до волі, й до вищих
людських почуттів. Демонструється близькість між цінностями вищої освіти і етосом науки на матеріалі порушення все більшим числом студентів норм академічної доброчесності, що є прикладом катастрофічного ефекту відсутності загальної культури для професійної діяльності. Стверджується,
що роль філософії і гуманітарних наук у вищій освіті повинна бути реабілітована й оновлена.
