У статті досліджено судову практику щодо відшкодування шкоди жертвам війни, зокрема у порівняльному контексті міжнародного та національного досвіду. Автор аналізує ефективність існуючих правових механізмів компенсації, звертаючись до прецедентів роботи Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії (ICTY), Міжнародного кримінального трибуналу для Руанди (ICTR) та інших юрисдикцій. Дослідження висвітлює обмеженість мандатів цих судових органів у питаннях безпосередньої компенсації жертвам воєнних злочинів, що змушувало потерпілих звертатися до національних судів із вимогами про відшкодування. Окрему увагу приділено аналізу рішення у справі Filártiga v. Peña-Irala (1980, США), яке створило правовий прецедент щодо можливості подання позовів за порушення міжнародного права в іноземних юрисдикціях. Наведено також розгляд судових справ у Європі, зокрема позову "Матері Сребрениці" проти уряду Нідерландів та подальшого правового врегулювання щодо відповідальності держав за дії миротворчих контингентів.
Автор розглядає ситуацію в Україні, де через збройну агресію Російської Федерації запроваджено механізм фіксації збитків (Реєстр RD4U) та створено національні правові механізми для захисту прав жертв війни. Досліджуються рішення українських судів, зокрема практика Верховного Суду та районних судів, які ухвалюють рішення про компенсацію шкоди громадянам України за рахунок держави-агресора. Стаття підкреслює необхідність подальшого розвитку національних та міжнародних юридичних механізмів для забезпечення ефективного судового захисту жертв війни, їхнього права на компенсацію, а також механізмів примусового виконання таких рішень у міжнародному правовому просторі.
Одним із ключових аспектів механізму компенсації є оцінка завданої шкоди, яка здійснюється відповідно до методики, затвердженої наказом Міністерства соціальної політики України за погодженням з Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Автором досліджується також позиція Верховного Суду, яка полягає у тому, що Україна, в особі Міністерства соціальної політики, взяла на себе позитивний обов’язок щодо забезпечення прав потерпілих, у тому числі шляхом встановлення правил компенсації у випадку загибелі цивільних осіб.
The article examines the judicial practice of compensation for war victims, in particular in the comparative context of international and national experience. The author analyses the effectiveness of the existing legal mechanisms of compensation, referring to the precedents of the International Criminal Tribunal for the Former Yugoslavia (ICTY), the International Criminal Tribunal for Rwanda (ICTR) and other jurisdictions. The study highlights the limited mandate of these judicial bodies to provide direct compensation to victims of war crimes, which forced victims to apply to national courts for reparations. Special attention is paid to the analysis of the judgement in Filártiga v. Peña-Irala (1980, USA), which set a legal precedent for the possibility of filing claims for violations of international law in foreign jurisdictions. The author also describes court cases in Europe, in particular, the lawsuit filed by the "Mother of Srebrenica" against the Government of the Netherlands and the subsequent legal settlement regarding the responsibility of states for the actions of peacekeeping contingents.
The author examines the situation in Ukraine, where, due to the armed aggression of the Russian Federation, a mechanism for fixing damages (RD4U Register) has been introduced and national legal mechanisms for protecting the rights of war victims have been established. The article examines the decisions of Ukrainian courts, in particular the practice of the Supreme Court and district courts, which make decisions on compensation for damage to Ukrainian citizens at the expense of the aggressor state. The article emphasises the need for further development of national and international legal mechanisms to ensure effective judicial protection of war victims, their right to compensation, as well as mechanisms for enforcement of such decisions in the international legal space.
One of the key aspects of the compensation mechanism is the assessment of the damage caused, which is carried out in accordance with the methodology approved by the order of the Ministry of Social Policy of Ukraine in agreement with the Ministry for Reintegration of Temporarily Occupied Territories of Ukraine. The author also examines the position of the Supreme Court, which is that Ukraine, represented by the Ministry of Social Policy, has assumed a positive obligation to ensure the rights of victims, including by establishing rules for compensation in the event of the death of civilians.
