Актуальність. Перелом у світовому мистецтві – масовий перехід від традиційних форм мисте цтва до перформативних – відбувся у 50-ті роки ХХ століття. Перформативне мистецтво передба чає активне залучення всієї суб’єктно-тілесної природи митця в художньому процесі та безпосереднє переживання глядачами самого процесу творчості як катарсичного акту, у якому переформовуються
ціннісні настанови, долається колективний травматичний досвід. Мета статті полягає у визначенні особливостей перформативного мистецтва порівняно із класичним; в обґрунтуванні методологічних можливостей культурології в дослідженні екзистенційно-антропологічної проблематики мистецтва. Методологія ґрунтується на міждисциплінарному підході, методах герменевтики та феноменології. Історико-логічний аналіз використовувався для уточнення витоків (шкіл) виникнення перформативного мистецтва: «живопис-дія» (жестикуляційний живопис, дріпінг, Сполучені Штати Америки, Дж. Поллак), ташизм (Жорж Матьє, Франція), інформель (Карл Аппель, Асгер Йорн), рух «Гутай» (Дзіро Йосіхаро, Сьодзо Шімамото, Японія). Наукова новизна полягає у визначенні сутності перформативного мистецтва, пов’язаного з переходом від зовнішньої орієнтації суб’єкта до внутрішньої, коли переживання та почуття стають екзистенційними цінностями в мистецтві; розкриттям комунікативної сутності нового мистецтва. Висновки. Підкреслюються значення і вплив перформативного мистецтва на суспільні процеси.
Topicality. A turning point in world art – a massive transition from traditional art forms to performative ones – took place in the 1950’s. Performative art involves the active involvement of the entire subject-bodily nature of the artist in the artistic process, and the direct experience by the audience of the creative process itself as a cathartic act in which value attitudes are reshaped, a collective traumatic experience is overcome. The purpose of the article is to determine the features of performative art compared to classical art; in substantiating the methodological possibilities of cultural studies in the study of existential and anthropological problems of art. The methodology is based on an interdisciplinary approach, methods of hermeneutics and phenomenology. Historical and logical
analysis was used to clarify the origins (schools) of the emergence of performative art: “action painting” (gestural painting, dripping, USA, J. Pollack), Tachism (Georges Mathieu, France), informal (Carl Appel, Asger Jorn), “Gutai” movement (Jiro Yoshiharo, Shozo Shimamoto, Japan). The scientific novelty consists in defining the essence of performative art associated with the transition from the external orientation of the subject to the internal one, when experiences and feelings become existential values; revealing the communicative essence of new art. Conclusions. The impact and significance of performative art on social processes is revealed.
