Принцип соціокультурної рівнозначності як критеріальний еквівалент ефективної взаємодії країн і народів: труднощі реалізації

Abstract

Твердження, відповідно до якого ефективність взаємодії країн і народів істотно зумовлена чинником культури, є консенсусним майже для всіх парадигмальних підходів сучасного соціогуманітарного знання. Така безпрецедентна концептуальна єдність зумовлена загальновизнаним статусом культури як універсального інструмента, завдяки якому вид Homo sapiens спочатку виокремився з тваринного світу, а згодом отримав безпрецедентні конкурентні переваги перед іншими видами. Зрештою, уся історія людства виразно віддзеркалює концептуальну максиму, згідно з якою успіхи як людства загалом, так й окремих спільнот є наслідком здобутків у сфері культури, і успіхи ці були тим переконливішими, чим більше консенсусних ознак набувала ієрархія культурних пріоритетів. А що стосується регулярності, з якою впродовж усієї історії людської цивілізації раз у раз відтворювався цей при-чинно-наслідковий механізм, то вона спонукає до висновку про невипадковість й об’єктивну закономірність зазначеного еволюційного алгоритму. Концептуальна інтрига зберігається лише щодо методології, принципів і способів досягнення мети єдності ієрархії культурних пріоритетів, адже однієї і тієї ж мети в принципі можна досягти в різноманітний та навіть аксіологічно антагоністичний спосіб. Але якщо цієї мети досягти за рахунок застосування авторитарних, тоталітарних чи репресивних засобів переконання, то чи буде така єдність продуктивною? Це запитання є риторичним з огляду на очевидність негативної відповіді на нього. Інакше кажучи, мета єдності ієрархії культурних пріоритетів не є самодостатньою idea fixe: її досягнення тісно корелює з інструментарієм, якому віддають перевагу в процесі формування консолідованих уявлень про ієрархію культурних пріоритетів, а також з умінням ефективно застосовувати цей інструментарій суперечливих умов й амбівалентних обставин.

The statement, according to which the effectiveness of the interaction between countries and peoples is significantly determined by the cultural factor, is consensual for almost all paradigmatic approaches of modern socio-humanitarian knowledge. Such an unprecedented conceptual unity is due to the universally recognized status of culture as a universal tool, thanks to which the species Homo sapiens first stood out from the animal world, and later received unprecedented competitive advantages over other species. After all, the entire history of mankind clearly reflects the conceptual maxim according to which the successes of both mankind in general and individual communities in particular are the result of achievements in the field of culture – and these successes were all the more convincing, the more consensual the hierarchy of cultural priorities acquired. And as for the regularity with which this cause-and-effect mechanism was repeated over and over again throughout the history of human civilization, it leads to the conclusion that the aforementioned evolutionary algorithm is non-random and objectively regular. Conceptual intrigue remains only regarding the methodology, principles and methods of achieving the goal of the unity of the hierarchy of cultural priorities, because the same goal in principle can be achieved in a diverse and even axiologically antagonistic way. But if this goal is achieved through the use of authoritarian, totalitarian or repressive means of persuasion, will such unity be productive? This question is rhetorical given the obviousness of the negative answer to it. In other words, the goal of the unity of the hierarchy of cultural priorities is not a self-sufficient idea fixe: its achievement is closely correlated with the toolkit, which is preferred in the process of forming consolidated ideas about the hierarchy of cultural priorities, as well as with the ability to effectively apply this toolkit in contradictory conditions and ambivalent circumstances.