Базовою комплектуючою «культурного коду» повсякчас виступають специфічні складові (до прикладу, мистецькі практики) та способи їх створення / функціонування, що втиснені в специфічну знаково-символічну мовну форму. Завдяки останній можна характеризувати окрему епоху, період, вид мистецтва тощо. Поряд із культурним кодом «мистецький код» виявляється логічно вужчим поняттям, адже вбирає в себе насамперед засоби й інструменти, завдяки яким формується та чи інша мистецька практика. Об’єднувальною ж ланкою як культурного, так і мистецького коду виступатиме наявність у них «подвійного кодування», що передбачається самим процесом закладених смислів, який завжди залишає неоднозначність тлумачень того чи іншого явища або процесу. Отже, процеси кодування та декодування «подвійного коду» мистецтва полягають у співавторській роботі кодуючого та розкодовуючого. Тут варто розуміти, що йдеться не про класичний герменевтичний підхід пошуків закладеним автором смислів і змістів, а радше про те, яким чином зняти нашарування засобів створеної форми, а потім віднайти сам зміст.
Тож, якщо погодитися з дослідниками сучасної культури, то кодування є найбільш характерним для постмодерних мистецьких практик, а отже, і постмодерної культури, оскільки саме вони формуються завдяки засобам, які максимально передбачають маскування, вуальованість і нашарування лаштунків, які вимагають подальшого тлумачення. Отже, до засобів кодування постмодерних мистецьких практик можна віднести гру, пародіювання, міфологізацію / деміфологізацію, лабіринтість, кітч etc. А також видовищність, іронію та ностальгію, які ми і спробуємо більш детально розглянути в нашому petite recherche.
The specificity of postmodern artistic practices is the “double code” embedded in them. Coding is most characteristic of postmodern artistic practices, and therefore of postmodern culture, because they are formed through means that maximally involve masking, veiling, and layering of scenes that require further interpretation. Thus, the means of encoding postmodern artistic practices can include play, parody, mythologizing/demythologizing, labyrinthineness, kitsch, etc. And also, spectacle, irony and nostalgia, which we will try to consider in more detail in our petite recherche.
The semantic load of the concept of spectacle today is too close to its understanding and meaning even in the times of Ancient Rome. After all, it was there that spectacle functioned as a means of satisfying “consumer needs”. If we talk more concretely about the artistic practices of Postmodernism, then it is worth noting that for them, supremacy is primarily a means of attracting attention and captivating the audience. Which, in turn, allows you to hide nostalgia for the lost true meaning of art, and on the other hand, expresses irony in relation to the deceived viewer/consumer, who does not notice the lack of certainty of content and meaning behind the external deception of the action.
