Першорядним мотивом для здійснення даної розвідки стало прагнення з’ясувати наявність тяглості та ступінь ідейної спорідненості між ученням античних скептиків (Піррон, Секст Емпірик) та філософською програмою перших просвітителів (Рене Декарт). Насамперед у статті проаналізовано сукупність базових зрушень в царині епістемології та антропології, які відбулися протягом XVII ст., докорінно змінивши усталені моделі розуміння людиною себе та запропонувавши нове бачення когнітивного процесу осягнення оточуючого світу. У статті продемонстровано історичні витоки поняття «Просвітництво», яке зусиллями Дж. Г. Стірлінґа та Е. Керда було остаточно зафіксоване у філософському слововжитку задля позначення періоду в історії людської думки з ~1650 по ~1800 роки. За допомогою конкретних історичних прикладів унаочнено, що саме в цей час міфологічну картину світу було істотно підважено, а процеси десакралізації й секуляризації європейського простору стали маркером невідворотності тих змін, що відбулися із корозією впевненості в непохитності багатовікових моделей мислення й життя. У XVII ст. християнська віра перетворилася на одну з багатьох можливих опцій, світоглядних концепцій, яку людина отримала змогу вільно обирати (або відкидати) на широкому ринку ідей та концептуальних систем. Утім, проєкт Просвітництва невдовзі й сам оприявнив свої тоталітарні зазіхання, що базувалися на інтенції беззастережно універсалізувати людське ratio. Також, окрім простеженої спорідненості між античним та просвітницьким скептицизмом, акцентовано й вагомі самобутні особливості кожного з досліджених учень. Якщо скептицизм Піррона з Еліди полягав у прагненні до відстороненості, абстрагованості та стриманості щодо можливості пізнання людиною сутності речей, то скептицизм просвітителів XVII ст. спонукав їх до активного раціонального пізнання реальності, до систематизації та концептуалізації людського досвіду.
The primary motive for carrying out this research was the desire to find out the existence of durability and the degree of ideological affinity between the teaching of ancient sceptics (Pyrrho, Sextus Empiricus) and the first enlighteners’ philosophical program (René Descartes). First of all, the article analyzes a set of basic shifts in the field of epistemology and anthropology that took place during the 17th century as a result of fundamental reconfiguration of the established models of human self-understanding and the emergence of a new vision of the cognitive process aimed at understanding the surrounding world. The research demonstrates the historical origins of the Enlightenment concept which, due to the efforts of J. H. Stirling and E. Caird, was finally fixed in the philosophical vocabulary to denote the period in the history of human thought from ~1650 to ~1800. By means of specific historical examples, it is illustrated in the article that it was at this time that the mythological picture of the world was undermined, and the processes of desacralization and secularization of Europe became a marker of the inevitability of those changes that had taken place along with the corrosion of confidence in the steadfastness of centuries-old models of thinking and living. In the 17th century, the Christian faith turned into one of many possible options and worldview concepts that could be chosen freely in a wide market of ideas and conceptual systems. However, the Enlightenment project soon revealed its totalitarian encroachments that were based on the desire to unconditionally universalize human reason. Also, in addition to the established kinship between ancient and Enlightenment scepticism, significant distinctive features of each of the studied thought movements are emphasized in the article. If Pyrrho of Elis’ scepticism consisted in striving for detachment, abstraction, and restraint regarding the possibility of human knowledge of the essence of things, then the 17th-century enlighteners’ scepticism encouraged them to active rational cognition of reality, as well as to systematization and conceptualization of human experience.
