Стаття присвячена розгляду критичного мислення як феномену, основні особливості якого, як показано в цій роботі, склались у період класичного періоду античної філософії. Філософське визначення критичного мислення постає у вигляді складного комплексного завдання. Можемо говорити про три точки уваги: перша – операціональна; критичне мислення має бути раціональним, логічно обґрунтованим, цілеспрямованим; друга – аксіологічна, має бути готовність людини до критичного перегляду своїх глибинних ціннісних переконань та світоглядних настанов; третя – соціальна, можливість доводити свою думку, не завжди погоджуватись із загальноприйнятими речами, чути та розуміти інших. Крім того, можна говорити про: 1) критичне мислення як динамічний процесуальний феномен; 2) критичне мислення як метод; 3) критичну думку як сформований та усталений феномен. Ці значення, на нашу думку, постали ще в класичній античній філософії. Сократ намагався привернути увагу співрозмовників до відомих речей та наповнити їх новими сенсами, які перевертали традиційні погляди. Аксіологічний та соціальний смисл критичного мислення був закладений саме Сократом. Платон продовжує лінію свого вчителя, але розвиває методологічний інструментарій критичного мислення, показує хиби, які можуть заважати отриманню істинного знання: небажання почути іншого або навіть острах перед думкою іншого; схильність людини входити в такий стан, коли емоції переважають розум; прийняття правдоподібності без будь-яких доказів; звуження кола підтверджень та аргументів для отримання знання, що призводить до неповноти доказів; нечесність. Операціональний смисл критичного мислення розвивається Арістотелем, який вважав, що людина має не пригадувати смисли, а вчитись на досвіді їх формулювати, розуміючи, що критичне мислення має свої особливості, немає вічних і єдиних смислів, вони можуть бути альтернативними.
The article is devoted to the examination of critical thinking as a phenomenon, the main features of which, as shown in this work, developed during the classical period of ancient philosophy. The philosophical definition of critical thinking appears as a complex task. We can talk about three points of attention: the first is operational, critical thinking should be rational, logically based, and purposeful. The second is axiological; there must be a person’s readiness to critically review his deep-seated value beliefs and worldview guidelines. The third is social; the opportunity to prove one’s opinion, not always to agree with generally accepted things, to hear and understand others. In addition, we can talk about: 1) critical thinking as a dynamic procedural phenomenon, 2) critical thinking as a method, 3) critical thought as a formed and established phenomenon. These meanings, in our opinion, appeared in classical ancient philosophy. Socrates tried to draw the attention of his interlocutors to known things and fill them with new meanings that overturned traditional views. The axiological and social meaning of critical thinking was laid by Socrates. Plato continues the line of his teacher, but develops a methodological toolkit of critical thinking, shows errors that can prevent the acquisition of true knowledge: reluctance to hear another, or even fear of another’s opinion, the tendency of a person to enter such a state where emotions prevail over reason; acceptance of plausibility without any evidence; narrowing the range of confirmations and arguments for obtaining knowledge, which leads to incompleteness of evidence; dishonesty, which leads to the destruction of a person’s inner world. The operational meaning of critical thinking is developed by Aristotle. He believed that a person should not recall meanings, but learn to formulate them through experience and understand that critical thinking has its own characteristics, there are no eternal and single meanings, they can be alternative.