Дисертацію присвячено філософському обґрунтуванню основних вимірів дистанційної освіти як феномена, що має чітко виражену гуманістичну спрямованість застосування інформаційно-комунікаційних засобів і технологій та постає як безумовно інноваційна форма прогресу освіти ХХІ століття. В роботі дистанційність розглянуто як історично прогресуючу єдність засобів, відносин, ідей та інституцій, що опосередковують взаємодію і спілкування суб’єктів освітньої діяльності у їх просторово-часовій окремішності. Аргументовано, що дистанційна освіта інституційно виділяється, конституюється та конкретизується як відносно самостійна в результаті історичного поступу освіти як такої. На цій основі запропонована авторська періодизація розгортання дистанційної освіти. Увиразнено концептуальний акцент, відповідно до якого дистанційну освіту визначають ті можливості та перспективи, що відкриваються для формування особистості як цілісної, гармонійно розвиненої, для трансформування суб’єкта (носія діяльності) в суб’єктність (носія творчості). Введено в обіг та конкретизовано змістовне наповнення понятійного блоку «хронотоп дистанційної освіти». Обґрунтовано, що сутнісна особливість саме дистанційної освіти полягає у своєрідному «подоланні»: «стисненні», «економії», переводі у нову якість, – простору і часу творчості, – соціального хронотопу, що є основним багатством людини (а відтак – людей, людства). Мета дослідження полягає у здійсненні філософської рефлексії дистанційної освіти як феномена, що має чітко виражену гуманістичну спрямованість застосування інформаційно-комунікаційних засобів і технологій та постає як безумовно інноваційна форма прогресу освіти ХХІ століття. Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні концептуально-завершеного філософсько-педагогічного дослідження дистанційної освіти як феномена, що має чітко виражену гуманістичну спрямованість та людинотворчі інтенції і постає як домінантна інноваційна форма прогресу освіти, яка не редукується до осмислення практик використання суто інструментально-технічних засобів та не вичерпується застосуванням лише інформаційно-комунікаційних технологій.
The dissertation is devoted to the philosophical grounding of the main dimensions of distance education as a phenomenon, that has a clear humanistic orientation of information and communication tools and technologies, and presented as certainly innovative form of education progress of the XXI century. In this work «stance of distance» considered as historically progressive unity of means, relationships, ideas and institutions, which mediate the interaction and communication of subject of educational activities in their spatial and temporal individuality. It is proved, that it is allocated, constituted, and specified institutionally, as relatively independent in the course of historical development of education as such. The conceptual focus is highlighted, according to which the distance education is defined by the opportunities and prospects, that offered for formation of personality as a coherent, harmonious development, to transform the subject (bearer of activity) into subjection (bearer of creativity). Substantive content for conceptual block of «chronotopos of distance education» is introduced and defined concretely. It’s proved that the entity feature exactly of distance education is a kind of «overcoming»: «compression», «economy», and translates into a new quality – space and time of creativity – social chronotopos, which is the main wealth of human (and therefore – people and humanity).
