Євхаристична антропологія: критичний аналіз

Abstract

У дисертації вперше у вітчизняному богослов'ї і релігієзнавстві представлена євхаристійна антропологія як новий напрям у філософській та богословській антропології, що досліджує практики подяки як визнання Іншого і шляхи реалізації людської гідності після практик розлюднення в антропологічній катастрофі ХХ століття. Актуальність євхаристійної антропології визначено в контексті повернення Реальності, Суб'єкта і Священного після їх виключення з філософського поля модерної і постмодерної думки; а саме це повернення описано як присутність Іншого. Дослідження антропологічних вимірів цієї присутності, обумовлене ставленням до етичної вимоги Е. Левінаса й естетичної пропозиції Ж. - Л. Маріона, веде до євхаристійної антропології з її концептуальним каркасом. У центрі аналізу перебуває зустріч з Іншим (з Богом і з людиною), яка визначає шляхи суб'єктивації через роботу вдячності. Автор окреслює взаємодію між філософським і богословським контекстами євхаристійної антропології, звертаючись до православної релігійної і філософської традиції (С. Франк, отець П. Флоренський, митрополит Сурозький Антоній та ін.). Інструменти євхаристійної антропології, що описують людину і шлях її виховання (педагогічна антропологія) в сучасній культурі присутності, розвиваються поза модерністською і постмодерністською мовами; цей інструментарій розвивається в орієнтації на можливості теоестетики, теодрами і теологіки Г. У. фон Бальтазара. Автор розвиває антропологічну мову, чутливу до богослов'я і педагогіки, що дозволяє описати шляхи подолання постідеологічної кризи через практики вдячності; свідок як протагоніст культури присутності постає як гімнограф, оповідач і садівник. Євхаристійна антропологія представляє форму філософії та богослов'я свідчення в українському контексті, в якому формується нова богословська дисциплінарна матриця після тривалого періоду домінування філософії підозри.

В диссертации впервые в отечественном богословии и религиоведении представлена евхаристическая антропология как новое направление в философской и богословской антропологии, которое исследует практики благодарности как признания Другого и пути реализации человеческого достоинства после практик расчеловечивания в антропологической катастрофе ХХ века. Актуальность евхаристической антропологии определяется в контексте возвращения Реальности, Субъекта и Священного после их исключения из философского поля модерной и постмодерной мысли; а само это возвращение описывается как присутствие Другого. Показано, что богословие, чуткое к антропологической проблематике культуры присутствия, должно исходить из трех предпосылок, определяемых современными поисками новой человечности. Во-первых, оно должно быть реалистичным, то есть внимательным к Реальности и формам ее присутствия, среди которых встреча с Другим является эпифаническим событием, порождающим само богословское мышление. Во- вторых, антропологичным, то есть обращенным к продумыванию путей субъективации через поиски новой человечности, проявляющейся во встрече со Священным. В- третьих, после векового продумывания «смерти Бога» оно призвано быть пасхальным, определяемым вопросом об ином начале воскрешаемой человечности вне активистских практик модерна и постмодерна. Исследование антропологических измерений этого присутствия, определяемое отношением к этическому требованию Э. Левинаса и эстетического предложения Ж.-Л. Мариона, приводит к евхаристической антропологии с ее концептуальным каркасом. В центре анализа находится встреча с Другим (с Богом и с человеком), которая определяет пути субъективации через работу благодарности. Путь от благодарного признания присутствия Другого через разделенное общиной свидетельство ведет в мир, построенный в соответствии с анонимными порядками войны, которые можно преодолеть через следование описанной Э. Левинасом эсхатологии мира и практике примирения. Автор описывает взаимодействие между философским и богословским контекстами евхаристической антропологии, обращаясь к православной религиозной и философской традиции (С. Л. Франк, отец П. Флоренский, митрополит Сурожский Антоний и др.). Инструменты евхаристической антропологии, описывающие человека и путь его воспитания (педагогическая антропология) в современной культуре присутствия, развиваются вне модернистского и постмодернистского языков; этот инструментарий развивается в ориентации на возможности теоэстетики, теодрамы и теологики Г. У. фон Бальтазара. Автор развивает антропологический язык, чувствительный к богословию и педагогике, который позволяет описать пути преодоления постидеологического кризиса через практики благодарности; свидетель как протагонист культуры присутствия исследуется как гимнограф, рассказчик и садовник. Евхаристическая антропология представляет форму философии и богословия свидетельства в украинском контексте, в котором формируется новая богословская дисциплинарная матрица после длительного периода доминирования философии подозрения.

The thesis, for the first time on a national scale in theological and philosophical studies,presents eucharistic anthropology as a new branch of philosophical and theological anthropology, which studies practices of gratitude as recognition of the Other and paths of human dignity after dehumanizing practices of the 20 th century anthropological catastrophe. The urgency of eucharistic anthropology is defined by the context of the return of Reality, Subject and the Sacred after their elimination from the philosophical field of modern and postmodern thought; this return is described as the presence of the Other. Reflections on the spatial dimension of this presence, which is determined by the ethical demand of E. Levinas and aesthetical proposal of J.-L. Marion, provides eucharistic anthropology with a conceptual framework. In the center of examination is the space of the encounter with the Other (with God as well as with man), which outlines the paths of human personification through the work of gratitude. The author describes the interaction between the philosophical and the theological contexts of eucharistic anthropology by addressing the Orthodox religious and philosophical tradition (S. Frank, Rev. P. Florensky, metropolitan Anthony Bloom, among others). The tools of eucharistic anthropology aim at describing man and the path of his upbringing (pedagogical anthropology) in contemporary culture of presence outside modern and postmodern languages; those tools are oriented at the possibilities of theoasethetics, theodrama and theologics, which have been developed in the theological proposal of H. U. von Balthasar. The author develops an anthropological language sensitive towards theology and pedagogics, which lets one describe ways of overcoming the postideological crisis through practices of gratitude; the protagonist of the presence culture is represented as a hymnographer, a story-teller, and a gardener. Eucharistic anthropology offers one to consider philosophy and theology of witnessing in the Ukrainian context, in which the theological disciplinary matrix is currently taking shape after a long period of the philosophy of suspicion domination.