Abstract:
Історія вірмен і вірменської державності є актуальним питанням регіональної історії Південного Кавказу. Цю актуальність посилює давній міжетнічний вірмено-азербайджанський конфлікт, який нещодавно перейшов чергову стадію загострення. Коріння цього протистояння приховане в глибині віків, у часах, коли вірмени втратили свою державність, а регіон Вірменського нагір’я став зоною розселення тюркських племен – предків сучасних азербайджанців. Турки-сельджуки та туркмани мали на цій території свої кочів’я. Колонізація Вірменського нагір’я тюрками посилилася при державі Сефевідів, коли кизилбаські (азербайджанські) племена розселилися на території Карабаху та сучасної Вірменії. Вірмени на своїй історичній Батьківщині складали меншість, а постійний відтік вірменського населення з його етнічних територій сприяв формуванню потужної, структурованої та організованої вірменської діаспори. Рудиментарна державність у вигляді мелікств не давала можливості протидіяти колонізації. Ситуація на Південному Кавказі змінилася з приходом у регіон Російської імперії. Остання сприяла міграції вірмен на територію Іреванської губернії та Нагірного Карабаху. Азербайджанські тюрки и курди, навпаки, витискувались зі своїх кочів’їв. На території вірменських провінцій Османської імперії відбувалися протилежні процеси. Тут вірменське населення стало об’єктом гонінь, які наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. набрали форм відкритого етноциду. Період ХІХ ст. також позначився зростанням вірменського національного руху, який, з одного боку, був реакцією на бездержавність і гоніння, що чинилися владою Османської імперії, а з іншого, – неминуче призвів до ще більшого загострення вірмено-тюркських відносин.
