Функціональне навантаження культури та мистецтва у бутті людини з огляду на екзистенціальний прагматизм

Abstract

Парадоксальність існування чого б то було, представленого у досвіді людини, полягає у тому, що усякий феномен водночас змінний і незмінний. Як наслідок, стає зрозумілим, чому постійно зберігається актуальність дослідження «вічних» питань, на які б, здавалося можна знайти однозначну відповідь. І таким чином припинити всякі пошуки, одного разу встановивши істину. Щонайменше дослідження відбуваються завжди у змінних обставинах та умовах, а отже їх набутки постійно висвічують різні грані одного й того ж. Це твердження, безумовно, стосується також і феномену культури та мистецтва. Будучи неспростов-ними супутниками існування людини як уособленої істоти, а з іншого боку – у своїй множині, згадані феномени виявляються постійно мінливими. Між тим, встановлення їх оптимального функціонального навантажен-ня у дискретний період існування людини сприяє якомога повнішій орієнтації останньої у поточному бутті. Зокрема дозволяє сформувати, так би мовити, продуктивне враження про перманентний зміст існування як конкретної людини, так і людської спільноти загалом. Таким чином сприяє тому, аби людина максимально ефективно використовувала свої зусилля та енергію впродовж свого існування, направляючи їх у русло самореалізації (реалізації власних проектів) та (само)вдосконалення. Відтак, у статті головна увага зосереджена на осмисленні культури як такого собі буттєвого континууму людини/людства, який є водночас «творінням» суб’єкта, відмінного від людини, та «продуктом» творчої активності людини у масі своїй. У такому разі культура виявляється деякою глобальною і глибинною причиною соціального руху і розвитку (чи деградації) людини/людства, оскільки певним чином протистоїть чистій природі людини. Тобто між чистою природою людини та культурною формою її буття виявляється певна несумісність, що породжує напруги, а остання стає рушійною силою до змін. Мистецтво ж у такому разі виступає своєрідним посередником поміж цілісною, себто доскона-лою у контексті будь-якої ціннісно-моральної системи, та буденною людиною. Окрім того, мистецтво виявляється таким собі лакмусовим папірцем, що дозволяє виявляти рівень «токсичності» культурного середовища зокрема.

Парадоксальность существования чего бы то ни было, представленного в опыте человека, заключается в том, что всякий феномен открывается пониманию как нечто неизменное и в то же самое время как перманентно изменчивое. Таким образом, становится ясно, почему в течение всей памятной истории человечества постоянно существует, так сказать, социальный запрос на исследования «вечных» вопросов, на которые с позиций повседневной логики, казалось бы, можно найти однозначный ответ раз и навсегда. И таким образом прекратить всякие ненужные мудрствования, а значит и потерю времени, единожды установив истину. Между тем, исследования осуществляются в контексте постоянно меняющихся обстоятельств и условий, а, следовательно, их результаты неизбежно высвечивают разные грани одного и того же предмета исследовательского интереса, тем самым создавая и поддерживая иллюзию сложной конструкции исследуемого феномена. Это утверждение, безусловно, относится и к феноменам культуры и искусства. Будучи неизбежными спутниками существования человека как уникального бытия и, вместе с тем, как представителя рода человеческого, упомянутые феномены предстают в сознании человека как постоянно изменчивые. Между тем, выявление оптимальной функциональной нагрузки упомянутых выше феноменов в каждый дискретный период существования человека способствует как можно более полному его, человека, ориентированию в пространстве текущего бытия. В частности, позволяет сформировать, так сказать, продуктивное представление о перманентном смысле или, лучше сказать, предназначении существования как конкретного человека, так и человеческого сообщества в целом. Таким образом способствует тому, чтобы человек максимально эффективно использовал свои усилия и энергию на протяжении своего существования, направляя их в русло самореализации (реализации собственных проектов) и (само) совершенствования. Поэтому в статье основной акцент сосредоточен на осмыслении культуры как некоего бытийного континуума человека/человечества, который является одновременно «творением» субъекта, отличного от человека, и «продуктом» творческой активности человека в массе своей. В таком случае культура оказывается некоторой глобальной и глубинной причиной социального движения и развития (или деградации) человека/человечества, поскольку определенным образом противостоит чистой природе человека. То есть между чистой природой человека и культурной формой его бытия оказывается определенная несовместимость, будучи причиной перманентного внутреннего напряжения. Это напряжение, очевидно, и есть движущей силой для любой активности, в т.ч. тяготения к изменениям. Искусство же в таком случае выступает своеобразным посредником между целостным, то есть совершенным в контексте любой ценностно-нравственной системы, и обыденным человеком. Кроме того, искусство оказывается некой лакмусовой бумажкой, позволяющей выявлять уровень «токсичности» культурной среды для становления уникального конкретного человека, в частности.

The paradox of the existence of something that was presented in the experience of man is that every phenomenon is variable and unchanging at one time. Consequently, it becomes clear why the relevance of the study of “eternal” questions, which it seemed could be found unambiguously, is constantly maintained. And so stop any searches by establishing the truth. At least the research is always in changing circumstances and conditions, and therefore their acquisitions constantly highlight different faces of the same. This statement, of course, also applies to the phenomenon of culture and art. Being irrefutable companions of the existence of man as a personality, and on the other hand - in its plural, these phenomena are constantly changing. Meanwhile, the establishment of their optimal functional load in the discrete period of human existence promotes the fullest possible orientation of the last in the current being. In particular, it allows us to form, so to speak, a productive impression of the permanent content of the existence of both: a particular person and the human community as a whole. This way helps people to maximally use their efforts and energy throughout their existence, directing them to the path of self-realization (implementation of their own projects) and (self) improvement. Therefore, the main focus of the article is on understanding culture as such an existential continuum of man / mankind, which is at the same time a “creation” of a subject different from man and a “product” of the creative activity of man in his own weight. In this case, culture appears to be some global and profound cause of social improvement and (or degradation) of man / mankind, since it is somehow opposed to the pure nature of man. That is, there is a certain incompatibility between the pure nature of man and the cultural form of its existence, which gives rise to stress, and the latter becomes the driving force for change. Art, in this case, serves as a kind of intermediary between the integral, that is, perfect in the context of any value-moral system, and ordinary person. In addition, art is a kind of litmus test that allows you to determine the level of “toxicity” of the cultural environment in particular.