В статье реализовывается попытка прикоснуться к метафизике телесности, сообразно структуры дома, сквозь которую сказывается "устройство" человека. Речь идет о сущностном пространстве человеческого движения в живом круге естества. О предельной способности человека быть неестественно в естественном. Поэтому, на основании онтологически осмысленного феномена неприкаянности, автор предлагает осознать суть категорического сосуществования родителя и ребенка под единой крышей и на едином фундаменте, при необходимости не давать друг другу, а не кому-то одному, "спуска". Усилие делается на идее мытарства Ф. М. Достоевского, что соответствует пониманию границ бесприютности.
В статті реалізовується спроба розглянути метафізику тілесності відповідно до структури дому, яка показує "конституцію" людини. Мова йде про сутнісний простір людського руху в живому крузі єства. Про граничну здібність людини бути неприроднім в природному. Тому, на підставі онтологічного осмислення феномену неприкаяності, автор пропонує усвідомити суть категоричного співіснування батьків і дітей під спільним дахом, при необхідності неупередженої вимогливості щодо один одного. Наголос робиться на ідеї поневіряння Ф. М. Достоєвського, що відповідає розумінню границь безпритульності.
The article attempts to touch the metaphysics of corporeality, according to the structure of the house, through which the "device" of a person is affected. It is about the essential space of human movement in the living circle of nature. The ultimate ability of man to be unnatural in the natural. Therefore, on the basis of an ontologically meaningful phenomenon of restlessness, the author suggests to realize the essence of the categorical coexistence of the parent and child under a single roof and on a single foundation, if necessary, not to give each other, and not just one person, a "descent". The effort is made on the ideas of the ordeal of F. M. Dostoyevsky, which corresponds to an understanding of the boundaries of homelessness.
