Поняття "сутність людини" та "природа людини" в контексті історико-філософського дискурсу

Abstract

В статті розкриваються зміст понять "сутність людини" та "природа людини", позаяк вони є базовими не тільки для антропології, практичної філософії, але й соціальної практики. Показано, що однозначної відповіді на питання щодо сутності та природи людини в сучасному західноєвропейському інтелектуальному дискурсі не існує, позаяк в межах різних парадигмальних підходів, його вирішення може істотно різнитися. Підкреслене різноманіття підходів щодо визначення понять "сутність людини" та "природа людини" поєднується з інтенцією антропологічного дискурсу на їх розмежування. Виявлено, що "сутність людини", це ті характеристики, які дають можливість виокремити людину серед інших живих істот. В цьому контексті, сутністю людини буде її духовність, яка, актуалізується завдячуючи самосвідомості й виявляється у здатності людини виходити за межі природного існування. В свою чергу, поняття "природа людини" варто використовувати тоді, коли мова йде про висхідну точну та ціль людини та її життя, а тому є всі підстави стверджувати її синкретизм, який виявляється через єдність природного, соціального та духовного.

В статье раскрываются содержание понятий "сущность человека" и "природа человека", поскольку они являются базовыми не только для антропологии, практической философии, но и социальной практики. Показано, что однозначного ответа на вопрос о сущности и природе человека в современном западноевропейском интеллектуальном дискурсе не существует, поскольку в рамках различных парадигмальных подходов, его решения могут существенно различаться. Подчеркнутое многообразие подходов к определению понятий "сущность человека" и "природа человека" сочетается с интенцией антропологического дискурса на их разграничение. Выявлено, что "сущность человека", это те характеристики, которые дают возможность выделить человека среди других живых существ. В этом контексте, сущностью человека будет его духовность, которая, актуализируется благодаря самосознанию и проявляется в способности человека выходить за пределы естественного существования. В свою очередь, понятие "природа человека" следует использовать тогда, когда речь идет о восходящей точке и цели человека, в связи с чем есть все основания утверждать ее синкретизм, который проявляется через единство природного, социального и духовного.

The article reveals the sense of concepts of "human essence" and "human nature", due to the fact that they are the basis not only for anthropology, practical philosophy but also for social practices. It is shown that there is no an unambiguous answer in the modern Western European intellectual discourse regarding the question of the human essence and nature, while its solutions can widely vary within different paradigmatic approaches. The underlined diversity of approaches regarding the definition of "human essence" and "human nature" is combined with the intention of anthropological discourse to divide them. It is found that "human essence" is the characteristics that make it possible to distinguish a human among the other living beings. In this context, human’s essence is its spirituality that becomes actual thanks to the self-consciousness and is manifested in a person’s ability to go beyond natural existence. In turn, the concept of "human nature" should be used when it comes to the rising point and person’s purpose and life, so there is every reason to assert its syncretism, which is manifested through the unity of natural, social and spiritual.