В оценке открытости российских архивов для исследователей политическая воля властей зачастую воспринимается как решающее обстоятельство, влияющее на доступ к документам. В то же время позиция историков, как и общественных деятелей, способных формулировать учитываемый политиками запрос, берётся в расчет значительно реже. При ближайшем рассмотрении выясняется, что лица, возглавляющие общественные организации, а также способные влиять на ситуацию в профессиональной среде, придерживаются охранительной позиции, сопряженной с продлением запретов – особенно связанных с доступом к документам, отражающим деятельность советской госбезопасности. Поскольку сообществу профессиональных историков не хватает самоорганизации либо волевых качеств для того, чтобы, проявив корпоративную солидарность, объединиться перед угрозами, упраздняющими научную независимость исследователей, а либеральная риторика не гарантирует того, что использующие её деятели не прикрывают ею соучастие в гонениях, актуализируется вопрос о том, как и почему исследовательское сообщество не сумело эффективно помешать российским политикам эффективно использовать историю для осуществляемого Кремлём идеологического реванша. Сопоставление публичных деклараций с закулисными действиями известных российских историков, журналистов и общественных деятелей позволяет обозначить ряд причин, по которым историческая наука в России вновь отдаётся на откуп властям, рассматривающим эту профессию как разновидность политработы. Ряд эпизодов, свидетелем которых довелось стать автору статьи, предаётся огласке впервые, дополняя уже известные по публикациям высказывания, открыто подыгрывающих властям историков и политиков.
Анотація. В оцінюванні відкритості російських архівів для дослідників політичну волю влади часто сприймають як вирішальну обставину, що впливає на доступ до документів. Водночас позицію істориків, як і громадських діячів, здатних формулювати політичні запити, беруть до уваги значно рідше. За пильного вивчення з'ясовується, що особи, які очолюють громадські організації, а також здатні впливати на ситуацію в професійному середовищі, дотримуються охоронної позиції, пов'язаної з продовженням заборон, особливо доступу до документів органів радянської держбезпеки. Оскільки спільноті професійних істориків не вистачає самоорганізації чи вольових якостей для того, щоб, виявивши корпоративну солідарність, об'єднатися перед погрозами, що скасовують наукову незалежність дослідників, а ліберальна риторика не гарантує того, що діячі, які її використовують, не прикривають нею співучасть у переслідуваннях, актуалізується питання про те, як і чому наукове співтовариство не змогло ефективно перешкодити російським політикам використовувати історію з метою ідеологічного реваншу Кремля. Зіставлення публічних декларацій із закулісними діями відомих російських істориків, журналістів і громадських діячів дає змогу виокремити низку причин, за якими історична наука в Росії знову віддається на відкуп владі, що сприймає цю професію як різновид політроботи. Окремі епізоди, свідком яких довелося стати автору статті, оприлюднені вперше, доповнюючи вже відомі з публікацій висловлювання істориків і політиків, які відкрито підігравали владі.
Abstract. In assessing the openness of Russian archives to researchers, the political will of the authorities is often perceived as a decisive factor affecting access to documents. At the same time, the position of historians, as well as of public figures, who are able to formulate a request taken into account by politicians, is taken into account much less often. Upon closer examination, it turns out that those who lead public organizations, as well as those who are capable of influencing the situation in the professional environment, adhere to a protective position associated with the extension of bans - especially those related to access to documents reflecting the activities of the Soviet state security. Since the community of professional historians lacks self-organization or strong-willed qualities to unite in front of threats that abolish the scientific independence of researchers, and liberal rhetoric does not guarantee that those using it do not cover up complicity in persecution with it, the question of whether and how and why the research community has failed to effectively prevent Russian politicians from effectively using history for the Kremlin's ideological revenge is getting actual. Comparison of public declarations with the behind-the-scenes actions of famous Russian historians, journalists and public figures allows us to identify several reasons, according to historical science in Russia, it is again left to the mercy of the authorities, who consider this profession as a kind of political work. Some episodes, which the author of the article witnessed, are made public for the first time, supplementing the statements already known from publications that openly play into the hands of the authorities of historians and politicians.
