«Батьківщина кличе!»: діяльність радянських органів репатріації серед переміщених осіб з України в Західній Європі (1947-1953)

Abstract

На основі документальних джерел із фондів центральних державних архівів України досліджено проблему діяльності радянських органів репатріації серед переміщених осіб з України в Західній Європі в 1947-1953 рр. Зʼясовано причини, умови, напрямки, форми, методи та інструменти пропагандистської роботи органів репатріації різних рівнів, спрямованої на забезпечення добровільного повернення цієї категорії громадян до Радянського Союзу. Оцінено її ефективність. Проаналізовано роль і місце українського чинника в радянській репатріаційній стратегії в досліджуваний період. Методологія дослідження – принципи науковості, об’єктивності, історизму, методи аналізу, класифікації, синтезу, історико-генетичний та історико-типологічний. Наукова новизна. Погіршення стосунків між СРСР і його західними союзниками та початок «холодної війни» безпосередньо вплинули на зміну характеру репатріації. Обов’язкове (фактично примусове) передання радянській стороні всіх без винятку громадян – вихідців із СРСР після 1946 р. змінило принцип добровільної репатріації. Це супроводжувалося ускладненням доступу радянських репатріаційних місій до місць утримання переміщених осіб і зміною пріоритетів у методах роботи з ними. Головним завданням органів репатріації ставало забезпечення добровільного рішення переміщених осіб про своє повернення на батьківщину, а обмеженість безпосередніх активних контактів з DP радянська сторона намагалася компенсувати активізацією дистанційних форм впливу. Важливим чинником активізації пропагандистського оброблення переміщених осіб-українців з боку радянських органів репатріації була збільшувана агітація за неповернення, що проводилася в західних зонах окупації Німеччини та інших непідконтрольних СРСР країнах Європи. Напрямки та форми роботи з контингентом передбачали не лише звичне для попереднього етапу репатріації масове політичне оброблення та агітацію переміщених осіб за повернення до СРСР, але й індивідуальний вплив на конкретних людей. Набір методів та інструментів такого впливу передбачав: безпосередню агітацію мешканців таборів переміщених осіб, друк і розповсюдження радянської преси та агітаційної літератури (зокрема й українськомовної), демонстрацію художніх і документальних кінофільмів радянського виробництва, регулярну радіопропаганду українською мовою, а також написання індивідуальних і колективних листів особам, які ще залишалися за кордоном. Увесь цей пропагандистський контент піддавався суворій цензурі. Висновки. Практика підготовки та поширення вербального, друкованого, візуального чи епістолярного пропагандистського контенту, орієнтованого на цільову аудиторію переміщених осіб-українців, протягом 1947-1953 рр. демонструвала нестабільність як за кількістю, так і за якістю подібної продукції. Проблемою для органів репатріації стала організація контрольованого листування з переміщеними особами, які мешкали в західних зонах окупації Німеччини та Австрії. Місцевій владі не завжди вдавалося схиляти людей в Україні, особливо нещодавно репатрійованих осіб, писати своїм рідним, близьким, друзям і колегам за кордон листи із закликами про повернення. Основним критерієм ефективності пропагандистських заходів, що проводили радянські органи репатріації серед переміщених осіб-українців з метою їх повернення до СРСР, є реальна чисельність репатріантів. Витрачені з цією метою фінансові та матеріальні ресурси є неспівмірні з реальною кількістю поверненців. Незначна чисельність репатріантів-українців, які в 1948-1952 рр. поверталися на батьківщину з територій західних зон окупації Німеччини та Австрії, може свідчити про несприйняття радянської пропаганди значною частиною тих, хто так і не повернувся до СРСР.

The problem of the activity of Soviet repatriation bodies among displaced persons from Ukraine into Western Europe in 1947-1953 has been considered on the basis of documentary sources from the funds of the central state archives of Ukraine. The reason, conditions, directions, forms, methods and tools of propaganda work of repatriation departments of different levels, aimed at ensuring the voluntary return of this category of citizens to the Soviet Union, have been studied. Its effectiveness is evaluated. The role and place of the Ukrainian factor in the Soviet repatriation strategy in the studied period have been analyzed. Research methodology – principles of scientificity, objectivity, historicism, method of analysis, classification, synthesis, historical-genetic and historical-typological methods. Scientific novelty. The determination of relations between the USSR and its Western allies and the beginning of the Cold War directly affected the specific of repatriation. The obligatory (actually forced) transfer to the Soviet side of all, without exception, citizens of Soviet origin, after 1946, was change by the principle of voluntary repatriation. This was accompanied by more difficult access for the Soviet repatriation missions to place of detention of displaced persons and change in priorities in the methods of working with them. The main task of the repatriation authorities was to ensure the voluntary decision on the displaced persons to return to their homeland, and the Soviet side tried to compensate for the limited direct active contracts with the DP by intensifying remote forms of influence. An important factor in intensifying the propaganda treatment of displaced Ukrainians by the Soviet repatriation authorities was the growing non-return campaign in the western arias of German occupation and other European countries not controlled by the USSR. Directions and forms of work with the contingent provided not only the usual for the previous stage of repatriation mass political treatment and agitation of displaced for return to the USSR, but, also individual influence on specific people. The set of methods and tools of such influence included: direct agitation of residents of displaced persons’ camps, printing and distribution of Soviet press and propaganda literature (including Ukrainian-language), demonstration of the Soviet-made feature and documentary films, regular radio propaganda in Ukrainian, and writing individual letters. To people who remained abroad. All this propaganda content was severely censored. Conclusions. The practice of preparing and distributing verbal, printed, visual or epistolary propaganda content aimed at the target audience of displaced Ukrainians during 1947-1953 showed instability in both the quantity and quality of such products. The problem for repatriation authorities was the organization of controlled correspondence with displaced persons living in the western occupation zones of Germany and Austria. Local authorities have not always been able to persuade people in Ukraine, especially recently repatriated, to write letters to their relatives, friends and colleagues abroad calling for their return. The main criterion for the effectiveness of propaganda measures carried out by the Soviet repatriation authorities among displease Ukrainians in order to return them to the USSR is actual number of repatriates. The financial and material resources spent for this purpose are disproportionate to the actual number of returnees. The small part of Ukrainian repatriates returned to their homeland from the territories of western occupation zones of Germany and Austria during 1948-1952 may indicate that many of those who never returned to the USSR did not accept Soviet propaganda.